Трудівники полів і ферм дослідного господарства «Асканійське» урочисто відзначили своє професійне свято.

Здавалося, уся Тавричанка — від великого до малого — недільного сонячного дня поспішає до свого затишного сільського будинку культури на свято. У фойє — як на скатертині-самобранці: короваї і торти, шинка та ковбаси, вареники й пиріжки…

Кожен виробничий підрозділ дослідного господарства «Асканійське», відомого у всій державі та за її межами, демонстрував свою кулінарну вправність. Власне, не лише кулінарну, бо ж у центрі зали на стендах — численні нагороди: за досягнення у землеробстві, тваринництві, спорті, культурі тощо.

Далеко не кожне село і далеко не кожне агропідприємство навіть у такий  сприятливий хліборобський рік, як нинішній, може похвалитися такими щедрими здобутками, багатим літописом, черговою славною сторінкою історії. Недарма ж нині саме «Аска­нійське» назване найкращим господарством у Херсонській області.

Не один Президент, не один міністр, не один заокеанський знавець агробізнесу захоплювалися й будуть захоплюватися прикладами того, як в умовах посушливого степу можна господарювати так, наче з неба не сонце палить, а манна небесна падає.

Ось іде тракторист Станіслав Довгий, механізатор «Асканійського». На грудях новенька, ще не призвичаєна до лацкана піджака висока державна нагорода — медаль «За працю і звитягу». Лише найуспішніший директор дослідного господарства Герой України Віра Найдьонова та цей скромний чоловік знають, як же трудно дістаються такі нагороди. Це ж стільки сотень, а то й тисяч кілометрів борозен довелося прокласти, скільки спек пережити, скільки пилу наковтатися!..

Лиш у свята можна перевести подих. І уславлений керманич «Аска­нійського» Віра Найдьонова зауважує, що День працівників сільського господарства саме свято, тому про підсумки року може й не варто рапортувати. Та куди ж від них дітися, від сухих цифр, коли емоції душу переповнюють?

— Сьогодні ми зібралися, аби сказати вам просто добрі слова, — звертається до переповненого залу маманя, як влучно і від душі величають Віру Опанасівну односельці. — Сільськогосподарський рік практично завершився. Все що хотіли зробити — зробили. Насамперед одержали високі врожаї ранніх зернових — у середньому по 49 центнерів з гектара, по 71 центнеру кукурудзи. На круг вийшло по 50 центнерів. Небагато у нас таких років плідних і урожайних. Але милість Божа була над нами, і ті дощі, які пройшли восени, взимку і ранньої весни, дали такі результати, про які я навіть і думати не наважилася! Але є ви, хто працює у полі, на фермі, керує виробничими підрозділами.

Стоячи на трибуні, як на сповіді перед односельцями, Віра Опанасівна ділиться не лише тим, що вже стало славною історією. Бо попереду — тривоги надію пересилюють.

— Здобутки наші були б примножені, якби після нинішньої посівної пройшли дощі, — зауважує директор господарства, яке, здається, звикло до усіляких погодних і економічних катаклізмів, знає і вміє долати перешкоди. — Та, на превеликий жаль, за 26 років мого керівництва господарством не пам’ятаю, щоб не було жодного дощу практично з травня…

У залі — тиша. Мов перед чимось незбагненно-тривожним. Віра Опанасівна згадує про деяких релігійних фанатиків-сектантів, котрі, «аналізуючи» природні катаклізми, твердять, що наступний рік — останній рік існування цивілізації. Але… — Спаситель наш сказав, що єдиний-єдиний Отець небесний знає, коли настане отой останній день, — зауважує директор «Аска­нійського», для якої Віра — у душі і серці. — Тому ми повинні жити так, як сказано у поемі Твардовського «Василь Тьоркін»: «Ничего. С земли не сгонят, Дальше фронта не пошлют…».

По залу прокочується гул загального схвалення. Тавричани так і живуть. Нагорі «ощасливлюють» людей реформами і обіцянками зробити селян «справжніми господарями землі», а вони мовчки пруть плуга — від зорі до зорі.

Звучить як вирок: суха осінь донизує майбутній урожай. Як бути? На кого сподіватися?

Терпелячі і звиклі до незгод степовики знають відповіді на ці питання. Насамперед вона, роботяща Тавричанка, кине (хіба ж уперше?) виклик цьому безмежному і безстроковому бездощів’ю, а може, й безсніжжю.

— Враховуючи несприятливі обставини, разом зі спеціалістами і науковцями розробляємо стратегію і тактику роботи на весняному полі, — вселяє надію у людей Віра Опанасівна. — Я особисто теж розрахувала все до дрібниць. Є на чому заробити гроші для весняної посівної. Залишилося понад три тисячі тонн непроданої сої, більше двох тисяч тонн зерна пшениці. У нас загалом є продукції на 22 мільйони. А така ситуація, як у нас, по всій Україні — я бачила її у Донецькій, Дніпропетровській, Харківській областях, в Західній Україні. Тому весняне поле запросить нас раніше звичайного стати до роботи, максимально скоротити строки посівної. Для цього у нас є все: і тех­ніка, і знаряддя, і насіння…

«Асканійське», заробляючи мільйони, мільйони ж витрачає і на зарплату, і на розвиток соціальної сфери села, і на доплату людям, відзначеним високими державними нагородами. Скажімо, нагороджений медаллю «За працю і звитягу» Станіслав Довгий матиме зарплату на 10% вищу, ніж мав досі. Орденоносцю ветеранові праці Олександру Попову «Асканійське» доплачуватиме ще більше — 20%.

Погодьтеся, не скрізь так уміють шанувати труд людський, як у «Асканійському». Лише цього року фонд заробітної плати зріс більш як на мільйон гривень. «І це нормально», — підкреслює Віра Опанасівна, додаючи, що утричі зросла орендна плата, що видано натурою продукції (борошно, хліб, крупи) більш як на мільйон гривень.

Голови райдержадміністрації і районної ради Володимир Сторчак і  Микола Крупін просять відзначити, що саме «Асканійське» є на Каховщині одним із найбільших платників податків. Лише у нинішньому році з господарства у бюджет надійшло на 1 мільйон 300 тисяч гривень більше, ніж торік, а загалом — 6 мільйонів!

Як досвідчений практик, умілий стратег Найдьонова все ж відверто зазначила: шикувати не будемо. І це при тому, що за 9 місяців року прибуток «Асканійського» склав 3 млн. 800 тисяч гривень. Хоча є тут одне «але». Господарству деякі фірми вчасно не повертають борги. Лише дві крупні фірми винні п’ять мільйонів. Повернули б, то і «Асканійське» негайно розрахувалося б зі своїми кредиторами — за пальне, за засоби за­хисту рослин…

Така промовиста деталь. У Тавричанці, яка чи не першою в районі взяла «за моду» міняти дерев’яні вікна на пластикові, почали ставити сучасні огорожі. Маманя по-своєму трактує таке захоплення: «Це значить, що у людей є хліб і до хліба, що хочеться їм жити у впорядкованому сучасному селі!».

Закінчуючи своє пристрасне слово до земляків, Герой України Віра Найдьонова дістає з сумочки учетверо складений аркушик, який їй на­діслала матушка з Донецька, і бажає всім: «Хай ваші уста завжди по­с­міхаються, хай добрим смі­хом сяють очі…».

Голова райдержадміністрації Володимир Сторчак, звертаючись до земляків, наголосив, що вклад «Асканійського» у районні здобутки (одного хліба зібрано 144 тисячі тонн!) — основоположний. І не лише у зерновиробництві, а й в тваринництві. Голова районної ради Микола Крупін відзначив успіхи тавричанських спортсменів на районних і обласних змаганнях, на всеукраїнській арені. Директор Інституту зрошуваного землеробства УААН Раїса Вожегова подякувала керівництву і спеціалістам господарства, особисто Вірі Найдьоновій за плідну співпрацю науковців і виробничників. Якщо інститут є центром наукового забезпечення галузі, то «Асканійське» — полігоном цього центру. А це — як два крила!

Знайшлися теплі й щирі слова у прославлених меліораторів краю: Героя Соціалістичної Праці Миколи Михайловича Боні і Олександра Кириловича Рудницького, тележурналістки Тетяни Мишанчук — усіх, хто розділяє законну гордість тавричан за рідну землю. Землю, осяяну сонцем і зігріту людським теплом.

Анатолій ЖУПИНА,

Василь ПІДДУБНЯК.