Днями редакція отримала листа від Віталія Одуда, інваліда Великої Вітчизняної війни II групи, котрий мешкає в селі Рубанівці Великолепетиського району. Він пише про проблеми багатьох людей, котрі мають інвалідність. Його спостереження й висновки не можуть залишити байдужим нікого.tc "Днями редакція отримала листа від Віталія Одуда, інваліда Великої Вітчизняної війни II групи, котрий мешкає в селі Рубанівці Великолепетиського району. Він пише про проблеми багатьох людей, котрі мають інвалідність. Його спостереження й висновки не можуть залишити байдужим нікого."

Злощасні поручні

— Мені приємно, що наша держава рухається в руслі демократизації суспільства: багато зроблено, щоб полегшити життя людям з обмеженими фізичними можливостями. У роки незалежності почали відзначати День людей похилого віку та День інвалідів. Це теж добрий жест суспільства у наш бік, — констатує автор листа. — У рамках благодійництва встановлюються з’їзди на сходах для інвалідних візків, за­проваджуються відкидні платформи для в’їзду-виїзду цих же візків у громадському транспорті, і тут же передбачено безплатний проїзд для такої категорії громадян, не кажучи про прийом їх поза чергою на різних рівнях. Мабуть, в усіх обласних центрах є госпіталі для інвалідів… Такий медичний заклад є й в Херсоні. Перший раз я потрапив сюди на початку грудня 2004 року і останній — 17 січня 2011-го. Взагалі, умови лікування і перебування тут хороші, медперсонал ввічливий, п’ятиразове харчування пристойне.

Це все позитив, але є й недоліки…

На думку Віталія Одуда, основний — від­сутність поручнів у туалетах. «Голі кахельні стіни, немає за що взятися. А це потрібно не тільки безногим (у мене теж одна нога), але й тим, у кого ноги є, оскільки тутешній контингент — люди похилого віку…».

«Балканська рама»

Звичайно, обов’язково знайдеться той, хто скаже, що це невдоволене бурчання обділеної долею людини. Але чи справді це так? Давайте чесно запитаємо себе, наскільки ми знайомі з елементарними потребами інвалідів?

— У грудні 2009 року у мене було направлення в госпіталь ветеранів Великої Вітчизняної, до неврологічного відділення, — пригадує Віталій Одуд. — Але тут виникла проблема. Справа в тому, що мені потрібна «балканська рама». Це своєрідний турнік над ліжком, за допомогою якого легше лягати, вставати і перевертатися. Коли я лежав у хірургії, з «балканською рамою» не було жодних проблем. А в неврологічному відділенні мені заявили, що такої рами у них немає. Крім того, там замінили залізні ліжка, на які ставляться такі рами, на ліжка з дерев’яними спинками. На моє зауваження, що можна взяти «напрокат» ліжко з рамою у хірургії, відповіли, що нічого вони не братимуть і, якщо мене це не влаштовує, можу їхати додому або лягати в хірургію. Я вибрав останнє і втретє ліг у це відділення.

Згадавши крилатий вислів «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих», Віталій Васильович сам виготовив «балканську раму» і 17 січня цього року сміливо приїхав з направленням у неврологічне відділення госпіталю. «Балканської рами» там знову не було. Одержавши дозвіл лікаря, встановив свою.

— Найдивніше відбулося після обходу, — зізнається Віталій Васильович. — Комісія, чоловік 4—5, на чолі з начальником госпіталю обходила палати і заслуховувала діагнози хворих. Потім начальник запитав, чи є у хворих запитання, претензії чи побажання? Я поцікавився, чому в неврологічному відділенні немає «балканських рам»? У «дохідливій формі» мені пояснили, що… «не положено». Рами повинні бути і є тільки у хірургічному відділенні, а порушувати порядок ніхто не збирається. Причому комісія навіть «не помітила», що я лежу під цією рамою…

Зі шнурками в зубах…

Здорові люди навіть не замислюються, скільки, здавалося б, дрібниць серйозно ускладнюють, а часом роблять нестерпним повсякденне життя людей з обмеженими можливостями.

— Додам ще одну «ложку дьогтю» в бочку благодійництва, — пише Віталій Одуд. — Це вже відбувається у стінах нашої рідної Великолепетиської ЦРЛ (і, мабуть, не тільки у нас). Тут чомусь проводять засідання МСЕК на другому поверсі поліклініки. Добре, що хоч немає третього! Одного разу я спостерігав, як на засідання цієї комісії діставалися два інваліди. В одного немає ніг аж вище колін, а другий — з ногами, зігнутими калачиком, які він утримував зубами за шнурки черевиків, в які були взуті його ноги. А чи не простіше було б лікарям приймати людей з обмеженими фізичними можливостями на першому поверсі?

Гільза для інваліда

«За останні 2—3 роки з’явилась ще одна проб­лема, яка стосується і безпосередньо мене, — продовжує Віталій Васильович. — Перший мій протез був виготовлений у 1951 році на Київ­ському протезному заводі. Він був зроблений з німецьких трофейних заготовок: верхня частина (культеприймач) була дерев’яна, а нижня — «гомілка» — паранітова. Краї культеприймача обклеєні м’якою шкірою (замшею). Нею ж були обклеєні й інші протези (а я їх зносив штук 20) Одеського заводу. За цей час протези змінювалися: зменшувалася їх вага, облицьовувалися поролоном тощо. Але вони повинні трансформуватися не для погіршення їх основної функції — ходових якостей, щоб з ним можна було працювати, а не лише фотографуватися. Два роки я не ношу протез — у мене стоять два: один — майже новий, а другий я зовсім не носив. Їх до того «вдосконалили», що навіть фотографуватися боляче…

Культеприймачі, тепер вони називаються гільзами, відштамповані з пластика на текстильній основі (на зразок текстоліту). Вони легкі, майже не потребують індивідуальної підгонки: заміряли ваші координати — і одержуй гільзу під певним номером. Потім — кріпи до неї решту органів. Дуже зручно для творців протеза, але не для тих, хто ним користується. Справа в тому, що гільза залишилася гільзою: краї у неї гострі, ніяких потовщень, а тим більше облицювань замшею немає. Кажуть, що дотик тіла з пластмасою гільзи пом’якшуватиме шерстяний чохол. Якби «розробник» сам скористався своїм творінням, то одразу б змінив ставлення до виробу, а не примушував тисячі користувачів страждати від болю. Крім того, протези, облицьовані поролоном, спочатку згинаються — заважають облицювання й гумовий пасок, що знаходиться під поролоном і зовсім не регулюється. Це призводить до того, що при ході протез із силою викидається вперед, наче стріляє по уявному футбольному м’ячу. І триває це доти, поки на коліні не прорветься поролон. Тож для чого було тин городити?».

Милиці з титану? Чому б ні…

Наприкінці свого листа автор пише про милиці.

— Можливо, ця проблема вирішена, і , як кажуть, я ломлюся у відчинені двері, — зазначає ветеран. — Дай Бог, щоб я помилявся. Ми, інваліди, як і всі нормальні люди, влітку любимо купатися у водоймах. А щоб зайти на потрібну глибину, користуємося милицями, а вони, як відомо, виготовляються з дерева і алюмінію. Ці матеріали у взаємодії з водою руйнуються (болти іржавіють, алюміній «роз’їдає» корозія, дерево тріскається). Так от ми, інваліди, хочемо, щоб держава випускала милиці з неіржавіючої сталі або з іншого подібного металу, наприклад, титану. Нехай таких милиць буде небагато (1—5% від загальної кількості), нехай їхня ціна буде у 2—3 рази вищою за звичайну, але щоб вони були. Оце і все.

Ну що тут додати? Життя складається з дрібниць, які роблять його або яскравішим, або просто вкорочують. Від нас самих залежить, яких дрібниць більше.

Анатолій НІКОЛАЄВ.