Учора наша країна гучно відзначила двадцяту річницю власної незалежності. Аби дізнатися, чим живуть її ровесники, які в них успіхи та розчарування, якою вони бачать Україну сьогодні та в майбутньому, «Новий день» зна­йшов молоду, енергійну, творчу херсонську студентку Олександру НИМЧЕНКО, яка народилася 24 серпня 1991 року. У розмові з кореспондентом дівчина-Україна розповіла про своє ставлення до в муках вибореної незалежності.

— Олександро, ти пишаєшся, що народилася в один день зі своєю країною? Учора відзначала подвійне свято чи звичайний день народження?

— Не можу однозначно відповісти на це запитання. Я свята не люблю. Раніше взагалі не звертала на це уваги і ображалася, коли мама постійно нагадувала, що я народилася, так би мовити, в особливий день. А зараз вважаю день мого народження символічним і знаковим, адже люблю свою країну!

— У день свого народження береш участь у заходах зі святкування народження країни?

— Брала участь у концертах та урочистих заходах, коли навчалась у школі. Зараз для мене у цей день важливішими є мої рідні та близькі, тому святкую лише з ними.

— Тобі подобається жити в Україні?

— Я — патріотка своєї країни! Від багатьох моїх ровесників чую, що вони хочуть жити в іншій країні, хочуть кращого життя. А я люблю нашу державу! І вірю, що вона ще підніметься з колін та розквітне всім на диво... Все залежить від співвітчизників, власне, від нас з вами.

— Ти у майбутньому будеш журна­лістом. Це просто захоплення чи можливість за допомогою пера щось змінити у своїй країні на краще?

— Журналістика для мене — два в одному: майбутня професія, за допомогою якої я зароблятиму на життя, і хобі, яке приносить задоволення. Зможу я щось змінити на краще в країні чи ні, не знаю. Але буду писати тільки правду, якою б гіркою іноді вона не була.

— Разом зі своїми ровесниками ти зростала, виховувалася та навчалася в новій країні. А що знаєш про колишній Радянський Союз? Чи не хотіла б ти пожити тоді?

— Як і всі молоді люди, які виховувалися в період уже незалежної України, я часто чую фразу від старших: «А от у наші часи!..». Завжди з гумором ставлюся до цього. Там добре, де нас нема! Може, лише на день хотіла б перенестися у ті часи. І не для того, щоб політику партії чи тодішнє життя вивчити, а щоб солодощі спробувати! (Посміхається). А то вже досить сумно, ностальгічно тато з мамою згадують, що зараз морозиво геть не те, що було раніше.

— Чи зіштовхувалася в повсякденному житті зі словами «дефіцит», «талони на харчування», «черга», «партком»?

— Я була маленькою, коли все це було. Знаю дещо лише з розповідей. Коли я народилася, моя тітонька навчалася в Одесі. І от тоді дефіцитом були, наприклад, товари для малюків. Вона вистояла довжелезну чергу, щоб купити для мене два підгузки (які тільки тоді з’явилися), фотошпалери з героями мультфільмів та пласт­масового помаранчевого песика. Підгузками, до речі, мама довго побоювалася користуватися. Вони досить довго у нас зберігалися.

— 20 років тому здобуття незалежності виглядало в очах громадян як крок до побудови нової багатої і справедливої держави. А якою в майбут­ньому, скажімо, років через 20, ти бачиш Україну?

— Через 20 років мені буде 40… (Посміхається). Як говорила героїня фільму «Москва сльозам не вірить»: «У 40 років життя тільки починається!». Сподіваюся, що тоді в Україні почнеться справжнє життя і мої діти будуть жити у справедливій і чесній країні!

— Дякую за розмову!

Спілкувався Вадим ЛУБЧАК.