«Новий день» з великою повагою ставиться до ветеранів Другої світової війни. Не­одноразово на сторінках газети виходили матеріали про радянських солдатів, їхній героїч­ний подвиг та самопожертву. Але історія України має й інші, не менш трагічні сторінки. Одну з таких дещо дискусійних віх нашого минулого кореспондент «НД» зачепив у розмові з підпільником, колишнім вояком Української повстанської армії херсонцем Іваном Пилиповичем ГАЄМ.

У будинку ветерана УПА чисто й затишно. Дідусь, якому за день до нашої розмови виповнилося 85 років, проводить до своєї кімнати і просить присісти за стіл, мовляв, так зручніше розмовляти. На столі вишитий рушник та прапорець України. Над столом — портрет Тараса Шевченка.

— Іване Пилиповичу, чому УПА? Що спонукало Вас та тисячі інших молодих людей взяти у руки зброю?

— У селі Гуштин Борщівського району Тернопільської області, звідки я родом, за моєї молодості гаслом «Воля або смерть!» жила більшість хлопців. Українська повстанська армія — це було, так би мовити, військо Організації українських націоналістів. Ми боролися за незалежність і волю від прадіда рідної нам землі. Тисячі молодиків йшли на вірну смерть, аби боронити свою Батьківщину.

Я жив поруч з кордоном Польщі. Коли «совєти» прийшли, мої батьки й діди зустрічали їх з квітами у руках. Думали, що брати зі Сходу йдуть визволяти нас від польського гніту. А потім, через певний час, уночі приїхав «воронок», через безпідставні наклепи пов’язали невинних людей… моїх рідних, сусідів… І вже їх ніхто не бачив. Хіба це не поневолення таке ж, як і від німців? Проти цього ми й воювали. Били німців, били і енкавеесників. Мріяли, щоб країна була вільна і від тих, і від інших. На Україну завжди хтось тисне: Росія, Австро-Угорщина, Польща… Хто тільки не знущався з нашого люду.

…Ви мені вибачте, але, думаю, вам зараз важко це зрозуміти. Коли хлопці брали до рук зброю, вони знали, що йдуть на смерть. Усі знали: поки що не переможемо ні німців, ні «совєтів». Але світові хотіли показати, що є такий народ, що є така країна… Ми хочемо ні від кого не залежати. Та найбільше прагнули пробудити свідомість, національну гідність усіх українців.

— У якому віці Ви вступили до лав УПА?

— З 14—15 років я вже був у її лавах. Переважно тоді агітував людей, роздавав прапорці, носив воякам їжу та одяг… Не тільки я, а й інші молоді люди. Що б там нині не говорили, а сільський народ завжди підтримував УПА. Завжди! В армію пішов у 1942 році. Важкі бої були… На очах гинули дорослі вояки, а разом з ними і 18—19 річні хлопчаки. Їм би ще жити й жити… Сам не знаю, як мені пощастило вціліти.

…Конспірація була величезна. Дисципліна хороша. Моїм командиром був Пісня. Розумієте, це псевдо таке, щоб не переслідували рідних. У кожного — своє псевдо. Пліч-о-пліч воював з Муром, Степом, а мене називали Жайворонком, бо любив швидко говорити…

Називати одне одного псевдонімами було виправдано. Якщо розсекретили — біда і тобі, і рідним. Пам’ятаю, як у 1946-му потрапили три наші вояки в засаду. Їх заарештували, помили і посадили поруч з сільрадою. Стукачі впізнали одного і, аби вислужитися, привели його матір. Чекісти запитують у жінки, чи її це син. Вона дивиться на нього, втирає сльози і говорить: «Ні, не мій… Мій в радянській армії служить… Ось листа написав… Подивіться». І показує лист. Один її син дійсно в тій армії служив. А інший, справжній патріот, побитий і понівечений ворогом, у цей час сидів навпроти неї. Це ж наскільки треба було мати черстве серце, щоб отак відмовитися від сина! Аби жінка визнала, що має сина — вояка УПА, її б відправили в Сибір. Хлопця розстріляли, а його матір, кажуть, з часом збожеволіла.

— Як довго Вам довелося служити в повстанській армії?

— Аж доки не потрапив у полон. Я не буду говорити, як мене пов’язали. Певно, хтось продав. Уночі накинулися… У 1947 році мене засудили і відправили у Сибір на каторжні роботи. Дали 10 років, бо був ще досить юним. Іншим давали 25 або просто вбивали. Після того, як відмучився 7 років, мене відпустили, запропонували на вибір місце для постійного проживання — Караганду або Уссурійськ. Дуже просився повернутися в Україну. Ми здійняли у таборі бучу і таки домоглися свого: нас відпус­тили на Батьківщину. Додому їхати категорично заборонили, тому я обрав Херсон. А чому Херсон? Бо тут Дніпро, природа гарна! А ще один хлопець у таборі був з Цюрупинська. Розповідав мені все про ці місця. Йому ще довго було сидіти, тому попросив передати листа рідним, мовляв, живий-здоровий. Листа так і не передав, бо ніхто за вказаною адресою більше не жив.

Відтоді все життя у Херсоні.

…А щодо війни, то вона була тривалою та несправедливою. Ми всю зброю добували самі. З одягом та їжею теж було важко, хоча й допомагали селяни. Засади німцям влаштовували переважно в лісосмугах та лісах, в окопах. Намагалися подалі від сіл, щоб німці не подумали на простих людей і не вирішили їм помститися. Своїх бійців хоронили лише уночі, бо вдень німець вартував на цвинтарі або могли «здати» стукачі з місцевих жителів. Воювали фактично на два фронти. З німцем більш відкрито, з че­кістами — підпільно.

…У чекістів були спеціальні курси. Їх вчили співати українських пісень, наших звичаїв тощо. Переодягнені у вояків УПА, вони інколи нападали на села й знущалися з людей, підставляючи цим самим нас. Часто траплялися й такі історії: одна дівчина поверталася з міста у село, у полі її перехопили чекісти, перевдягнуті у форму УПА, і почали допитувати, чи вона за вільну Україну? До кого ходила в місто, до чекістів? Дівчина відхрещується. «А хто може підтвердити, що ти наша?» — випитували. «Так брат Іван з наших, з УПА», — відповідала та. От так і розсекречували нас.

— Чи говорили Ви дружині, дітям, що в часи війни були не в лавах радянської армії?

— Спочатку приховував. Це був такий час, коли не можна було нічого розповідати. Навіть зараз, за вільної України, дещо краще не розповідати. Люди не зрозуміють. Ну що б я розповів? Що під час бою ми вбили сотню бійців НКВС, зняли з них одяг, а тіла закопали поруч з селом. Чи про те, як п’ятеро наших хлопців голіруч кидалися на дев’ятьох німців і душили їх. Чи, можливо, що кожен вояк УПА знав, як покінчити життя самогубством за допомогою підручних засобів. Чекісти особливо жорстоко знущалися з вояків УПА. Це не німець був, не американець… Це свій.

…Посеред ночі заходять у будинок, підкидають тобі у ліжко три бойові патрони, як нині наркотики простим людям, і запитують, хто у тебе ночував? Що за воїни УПА? Мовчиш?! У Сибір!

НКВС — то була страшна сила. Але більшість, чуєш синок, більшість з них були українцями… Не росіянами. Запам’ятай. Так «совєти» все закрутили, що українці катували й вбивали одне одного.

Та й після війни з нашого люду знущалися чимало. Наприклад, пішли діти шукати подавлені помідори на полі, де вже зібрали урожай. Не дозволили, переорали. Це ж наша земля. Чому не віддати людям? План виконали… і переорали. Подібне робили і з кавунами. Люди голодують, а у колгоспі переорюють цілі баштани. Українців, які так чинили, я називаю хохлами.

… Дружині розповів лише через рік після одруження. Боявся, що не зрозуміє. А вона зрозуміла, бо її батька з Токарівки Білозерського району НКВС розстріляв. Зрозуміло, що діти теж знають…

— У Херсоні Ви знаєте ще ветеранів УПА?

— Знаю ще одного… Василя Михайловича. Він відсидів чверть віку. Був ще один, але давно помер. Нас тут одиниці. Ніхто й досі привселюдно не розповідає про своє минуле.

Дружина у мене в Херсоні похована. Поруч з нею виділив місце й собі. Вже замовив й надгробну плиту. Попросив сина написати на ній «Воював за Україну!» й намалювати герб. Син відмовив. Говорить, понівечать вандали… За 20 років вольності я не можу написати у себе на могилі, що любив Україну, розумієш?

Мені сьогодні не дають жодної пільги. Я для влади не ветеран. Не за тих, виявляється, воював. І не потрібно! Ми проливали свою кров і клали голови не за те… Багато чого б ще розповів, але про це не можна говорити. Не хочу, бо виходить, що я свій народ ображаю. Але ж все це дійсно було… Хто б вам що не говорив, як би не перекручували історію, а ми воювали, як ніхто, таки за вільну Україну.

— Дякую за розмову!

Спілкувався Вадим ЛУБЧАК.

P. S. З етичних міркувань прізвище співрозмовника змінено.