Гроші, які щороку «проїдають» центри зайнятості, могли б приносити користь, якби…

Великолепетиський район — типово сільськогосподарський. Чорноземи тут такі, що аж-аж: хоч із рештою світу ними торгуй! Щоправда, води не вистачає. Але місцева «академія аграрних наук» (дочірнє підприємство ДАК «Хліб України» «Великолепетиський елеватор») довела: за грамотного хліборобства в умовах типової південної богари одержувати високі врожаї — не така вже й проблема. Як і не така вже невирішена проблема знайти роботу для незайнятого працездатного населення.

Колись у районі було 10 колгоспів, радгосп, райсільгосптехніка, маслозавод, харчосмакова фабрика. Не було лише свого центру зайнятості. А навіщо? На кожного, навіть новонародженого, чекала своя робота — на заводі, на фермі, у полі…

Зараз — не те. Не встиг з’явитися у Великій Лепетисі центр зайнятості, як до нього тут же вишикувалася черга, мов колись — до ленінського мавзолею. Наші співрозмовники впевнені, що ця черга могла б бути не такою «густонаселеною».

За круглим столом «Нового дня» — голова районної ради Дмитро ПАПУША (на фото праворуч), директор ДП ДАК «Хліб України» «Великолепетиський елеватор», заслужений працівник сільського господарства України, кавалер ордена «За заслуги» третього ступеня, член-кореспондент Української академії наук Микола КОНОВАЛЕНКО (ліворуч), директор агрофірми «Україна» депутат обласної ради Сергій ДЯКОВ (у центрі).

— Станом на 1 грудня ц. р. на ринку праці у Великолепетиському районі було всього 11 вакансій. І всі — медичного профілю…

ПАПУША: Проблема за­йнятості в районі справді сер­йозна. На 18 тисяч населення 7 тисяч безробітних — це, вибачте, занадто. І з’явилася така проблема тоді, коли ра­йон «дістали» аграрні реформи. Великі сільгосппідприємства розпалися, земля почала заростати бур’янами, на місці ферм з’явилися руїни…

КОНОВАЛЕНКО: Не було б, як кажуть, Дмитре Стратійовичу, щастя, якби не ті реформи. У керівників нової формації з’явилося нове мислення, вільне від партійного диктату, який подекуди і до самодурства доходив. Згори спускали плани: кому скільки сіяти, кому скільки збирати… Це ж не секрет.

ПАПУША: Не секрет. Але хіба ж правильним було — руйнувати великотоварне виробництво, і де — у степу!

ДЯКОВ: До того, як мене обрали директором РТП, я працював у колгоспі імені Леніна у Князе-Григорівці. Друге за величиною господарство у районі мало майже 12 тисяч гектарів землі. Технічний парк — 112 тракторів, півтора десятка комбайнів, десятка чотири автомобілів… У колгоспі вирощувалося по 10 тисяч свиней, діяло три молочнотоварних ферми, птахо- і вівцеферма. Кормозбиральний загін продиху не знав! Всі люди — при ділі, а не в пошуках чарки, іржавих відер і каструль, порожніх пляшок, роботи…

ПАПУША: Нинішнє безро­біття — головний біль для влади. Але при цьому я часто ставлю собі запитання: а чи не поспішили ми зі створенням отих центрів зайнятості? Іноді здається, що вони принесли (і принесуть) суспільству більше шкоди, ніж користі. Наведу один лише приклад. У нас є село Катеринівка, а у селі — школа. Коли шкільна технічка пішла на пенсію, то виявилося, що замінити її ніким. Знайшли жінку, яка зголосилася працювати. Та коли прийшла наступного дня до директора школи і дізналася, що буде одержувати 922 гривні, тут же сказала: «Я не прийду до вас…». Директор запитав: «Чому?». Жінка відверто відповіла: «Так я ж по безробіттю маю 1300…».

ДЯКОВ: І це називається державна філософія економіки? Це стимулювання безро­біття. Це ж парадокс: людина, котра на мінімалці сидить, одержує менше, ніж той, хто взагалі нічого не робить. Де ж соціальна справедливість?

Може, дуже рано держава почала надавати допомогу по безробіттю? Може, хай би краще безробітний відчув, що таке бути без роботи і без зарплати? Тоді й ставився б до роботи належним чином. Невже там, у Києві, всього цього не можна було передбачити? Таке враження, що так воно і є. Невже не можна було б спитати думки у нас, у низів?

КОНОВАЛЕНКО: Дозвольте заперечити: від низів, може, більше залежить, ніж від верхів. «Революція» в аграрному секторі і наш елеватор не обійшла, але масового безробіття не допустили. Зараз у нас працює 221 чоловік. А працювало 247. І це при тому, що обсяги товарообігу зросли у 5—6 разів!

— Як же вам, Миколо Миколайовичу, вдалося фактично зберегти штат працівників?

КОНОВАЛЕНКО: Коли я прийшов на елеватор, то тут було основних засобів виробництва на суму 4 мільйони гривень, на підприємстві висіли одні збитки. Чотири роки я наводив порядок. Всього було…

Коли у 1999 році вийшов Указ Президента України про розпаювання землі, колгоспи почали розвалюватися. Для нас тоді настали нелегкі часи. Побачили, що через різке зменшення валових зборів зернових у районі нам доведеться скорочувати штат. Одного року ми практично нічого не заготовили, хоч елеватор у нас невеликий — всього на 40 тисяч тонн збіжжя. Вихід був один: брати землю в оренду або скорочувати як мінімум 120 чоловік. І ми восени взяли в оренду 4,5 тисячі гектарів. Ризик був, звичайно, колосальний.

На той час на елеваторі було всього-на-всього два трактори — Т-40 і ЮМЗ, два великовантажних і чотири легкових автомобілі. Частину техніки взяли за кредити, частину, кинуту у колгоспах, за борги. Стару грунтообробну техніку відновлювали, як кажуть, з нуля…

ДЯКОВ: І ми пішли таким же шляхом. У нас, «обслуговуючого цеху села», техніки було не більше, ніж у вас. Трактори у сільгоспхімію забрали. Борги господарств становили 1,4 мільйона. Із розпадом колгоспів і радгоспів вони пропали. Що робити? Закриватися? А куди діти отих дві сотні чоловік, які тебе обирали директором і вірили тобі?

Довелося зайнятися зем­леробством, благо, залишив­ся запас коштів і ресурсів. У Малій Лепетисі взяли в оренду 4 600 гектарів землі колиш­нього найгіршого господарства району — колгоспу «Росія». Почали купувати техніку. Не тільки нову, а й стару, яка після ремонтів ще й досі бігає. Довелося приймати на роботу механізаторів або ж пересаджувати ремонтників на сталевих коней. Ми не втрачали віри у кращі часи. І вони настали. Навіть за нинішніх економічних катаклізмів підприємство жи­ве, вирощує врожаї, пече хліб, дає людям роботу і платить за роботу. А що буде далі — побачимо.

ПАПУША: Наше щастя, що у районі є лідери виробництва, на яких орієнтуються інші: Коноваленко, Дяков, Яровий… Це керівники, як мовиться, від Бога. І від рідної землі. Таких, може, й у всій Європі пошукати. Це не ситі і сонні капіталісти, а державні мужі, які мислять по-державному і по-державному діють. Їм не потрібні ні закордонні благодійники, ні іноземні радники…

Завдяки новаторам виробництва (а так воно і є) у нас на полях зникли «джунглі», земля вся обробляється, а у при­дбанні сучасної нової техніки наш район йде попереду інших районів області.

КОНОВАЛЕНКО: Нині основні засоби виробництва оцінюються у нас вже не у 4, а у 25 мільйонів гривень. На поля прийшла нова сучасна техніка.

Нова техніка — це благо, якого ми, чесно, колись боялися. Заходить у загінку зараз трактор і за добу культивує 180 гектарів. Один! Або взяти посівну. Два комп’ютеризованих «Кейси» сіють вдень і вночі. Всього два посівних комплекси замість колишніх 16. Загалом на посівних кампаніях було задіяно по 100 чоловік. Зараз — набагато менше.

ДЯКОВ: А чи не породить, Миколо Миколайовичу, сучасна потужна техніка на селі безробіття? Із виробничого процесу буде викинута армія працездатного населення, особливо у віддалених селах. Мені як виробникові теж можна було б набрати імпортної техніки. Це вигідно. А куди ж подіти людей, які з тобою створювали це підприємство, ділили, як кажуть, всі 15 років біль і радість? Я розумію: 80—90 чоловік, які працюють в агрофірмі, на таку кількість землі забагато. Як бути?

КОНОВАЛЕНКО: Старий сталевий кінь хоч борозни й не псує, але на ньому далеко не заїдеш. Зношена малопотужна техніка вимог технології землеробства і високих сталих врожаїв не забезпечить. А тримати її заради того, щоб людей чимось зайняти? Це, знаєте…

ПАПУША: Майбутнє — за великотоварними господарствами. У них має бути не менше 3 тисяч гектарів землі — як було колись у колгоспах і радгоспах. Тоді є можливість впроваджувати нові технології, ефективно використовувати сучасну техніку. А «Кейс» на 50 гектарах — це справді нонсенс.

Та повернімося до районного центру зайнятості. Щороку він «проїдає» 18 мільйонів гривень. Ві-сім-над-цять! Аби ці кошти вкласти у прокладання у районі газопроводу (а їх потрібно саме стільки!), то у нас би запрацювали переробні підприємства, насамперед найбільші — харчосмакова фабрика і маслозавод. У перспективі можна було б налагодити не лише роботу млинів, пекарень і олійниць, а й переробку м’яса і овочів. Були б нові робочі місця, нові відрахування у бюджет. Адже він, до слова, від центру зайнятості нічого не має.

— Дякуємо за відверту розмову. Тема, порушена вами, надзвичайно важлива. Сподіваємося, що її продовжать і наші читачі.

Анатолій ЖУПИНА,

Василь ПІДДУБНЯК.