Турецьку фортецю Тягинь, залишки якої і зараз височать над Дніпром, запорізькі козаки несподіваними штурмами захоплювали кілька разів. Але їм, вочевидь, тоді легше було долати міцні мури з гарматами, аніж їхнім нащадкам сьогодні пробивати незламну стіну вітчизняної бюро­кратії й чиновницького свавілля.

Є в Бериславському районі невеличке село Тягинка, що розкинулося зовсім поруч із легендарною турецькою фортецею. Місцевий люд віднедавна відтворив у селі власну козацьку заставу, довіривши очолювати її залюбленому в свій край та його історію земляку Ярославу Литвину. Заради пропаганди цієї історії отаман разом зі своєю дружиною — приватним підприєм­цем Людмилою Литвин — задумали спорядити на березі Дніпра літнє наметове містечко для тих туристів, котрі приїжджають подивитися на пам’ятник славетному кошовому Костю Гордієнку, розкопки фортеці та Кам’янської Січі. Окрім розвитку зеленого туризму, проект дозволяв створити й кількадесять додаткових робочих місць, що їх у районі досі відчутно бракує.

Як люди законослухняні, Людмила та Ярослав Литвини звернулися за сприянням спершу до Тягинської сільради, а згодом — і до Бериславської райдержадміністрації. Усюди чиновники начебто були обома руками «за»: ще в 2005 році тодішній голова Бериславської РДА Микола Дешко підписав розпорядження № 174, давши згоду на розробку проекту землеустрою для відведення Людмилі Литвин 1,5 га земельної ділянки «для організації культурно-оздоровчих закладів та виїзної лоточної торгівлі». Ще через три роки наступник пана Дешка Володимир Стеценко підписує ще одне розпорядження № 410, затверджуючи проект землеустрою та надаючи дозвіл Людмилі Литвин на розробку грошової оцінки земельної ділянки. Нат­хненні таким початком Людмила Іванівна з Ярославом Павловичем тільки офіційно витратили понад 20 тисяч кревних гривень на ту марудну оцінку й проекти з купою погоджень, не рахуючи «спонсорської допомоги» на бензин для виїзду «погоджувачів» на місце, придбання паперу для їхніх комп’ютерів і таке інше.

Родина вже заходилася облаштовувати майбутній табір для шанувальників української історії, аж тут у районі втретє за останні кілька років змінився голова райдержадміністрації. А в нового голови Ярослава Павлів­ського виявилося абсолютно протилежне від попередників бачення ситуації. За його розпорядженням № 380, у «зв’язку з невірно визначеним складом угідь», до попереднього розпорядження вносяться кардинальні зміни. А ділянка під літній табір миттєво втрачає статус «земель для організації культурно-оздоровчих заходів» і набуває статусу «пасовища». Змінилося одне-єдине слово, але воно вщент зруйнувало усі плани тягинців.

— У сільраді Тягинки мені надали довідку, що та земельна ділянка, на яку ми претендуємо, ніколи не здавалася в оренду під пасовище. Але «поїзд пішов»: районний відділ Держкомзему звертається до прокуратури з проханням вжити заходів до дружини, котра начебто «вилучила землю з сільськогосподарських угідь». А прокуратура подає до Господарського суду позов про стягнення з підприємця Людмили Литвин понад 30 тисяч гривень компенсації шкоди, начебто завданої вилученням цих угідь — повістку до суду вона вже отримала. Виходить, влада однією рукою дає дозвіл на розвиток зеленого туризму в Тягинці, а іншою його забирає, та ще й намагається останню копійку з кишені витягти. І ця незрозуміла катавасія тягнеться вже понад 6 років! Словом, усе як у приказці «За моє жито та мене ж і бито», — нарікає Ярослав Литвин.

Нинішній голова Бери­славської РДА Ярослав Павлів­ській у розмові з автором цих рядків зазначив, що родині Литвинів у чомусь навіть співчуває, але вдіяти нічого не може. «Я підтримую зелений туризм, однак не буду йти проти людей — адже саме сільрада Тягинки захотіла мати пасовище на тій ділянці, що призначалася під літній табір. Тепер навіть при моєму бажанні змінити розпорядження не можу — оскільки прокуратура подала на селян позов, останнє слово залишається за судом», — наголошує Ярослав Павлівський.

Втім, щирий тягинський козак і тезка голови РДА не збирається відмовлятися від своєї мрії. Ярослав Литвин з дружиною також підготували позов до райдержадміністрації з вимогою повернути їм кошти, витрачені на оформлення документів для оренди земельної ділянки згідно з розпорядженнями тієї ж Бери­славської райдержадміністрації. Але от що Ярослава Павловича дивує найбільше: обласні й ра­йонні чиновники кидають «у маси» заманливі гасла про «зелене світло для зеленого туризму», та коли доходить до конкретної допомоги у розв’язанні конфлікту, вони й пальцем не ворухнуть для нього, а тільки займають кругову оборону від скаржника. І переадресовують його до суду. Словом, якщо в селах козаки ще де-не-де залишилися, то в управлінських кабінетах вони вже точно перетворилися на якихось боягузливих та відверто байдужих до людей панів і підпанків.

Володимир ДОРОФЄЄВ.