86-річний Василь Чуприненко у рідній Новомиколаївці Скадовського району дуже шанована людина. Василь Єгорович — старожил, учасник бойових дій, більше того, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, він, попри те, що йому було лише 16, пішов у підпільники. Разом з іншими хлопцями робив усе, аби фашисти зрозуміли: на окупованій території їм ніколи не стати переможцями і господарями. Ціна підпільної діяльності стала дуже високою. Юний Василь та інші товариші потрапили у прокляте місце. Його назва й сьогодні викликає у мільйонів людей наймоторошніші відчуття. Це — Бухенвальд.

Аби усвідомити, що таке Бухенвальд, достатньо відкрити інтернет-енциклопедію «Вікіпедія»: «Бухенвальд — нацистський концентраційний табір, 6 миль від міста Ваймар в Тюрингії, в центральній Німеччині, за­снований гітлерівцями влітку 1937 року, діяв 8 років, до 1945 року, будучи сценою щоденного варварства і звірства. У Бухенвальді загинули десятки тисяч невинних людей: їх вбивали камінням, різками, топили в гною, кастрували, нівечили, морили голодом. Згідно з оцінками, близько 50 000 людей загинули в Бухенвальді».

— Це була осінь 1943 року. Кінець листопада. Дуже холодно. Їсти нам не давали. Везли товарним ешелоном дуже довго, а куди, ніхто не знав, — згадує Василь Єгорович. — Нарешті місто. Виявилося, що це Німеччина, Ваймар. Далі добиралися кілометрів 12 пішки. Перше, що побачили, коли дісталися, — напис на воротах. Різними мовами, і польською, і англій­ською, і російською: «Каждому свое». Вже на території зрозуміли: ми в конц­таборі. Багато стовпів. Ліхтарі освіт­люють вулицю навіть вдень. 4 вишки з охоронцями нагорі. В руках у них кулемети. Дуже важкий дим. Люд­ське м’ясо палене. Це крематорій.

Далі була баня, перевдягання у «рябу», як говорить Василь Єгорович, робу, дерев’яні колодки. Самим довелося нашивати собі номер та червоний трикутник.

— Спочатку нас тримали два тижні в одному бараку. Німці називали його блок. Нас не водили на плац, де вишиковувалися усі в’язні. Тисячі людей. І кожен блокейстер (начальник блоку) доповідав: той помер, того спалили, того вбили… Так могло тривати по 4 години або й більше, — розповідає Василь Єгорович. — Ми ж у цей час, сидячи у блоці, тільки починали вивчати обстановку: хто такий капо (начальник команди), блокейстер, штубентіст (той, що роздає їсти), шуцман (поліцай).

Вражень від Бухенвальда вистачило, ледь Василь зайшов у вбиральню. Усі нечистоти стікали в канаву, що знаходилася безпосередньо в середині приміщення. Тут проводили й допити.

— Коли нас привели до табору, запитали, чи немає серед нас колишніх по­ліцаїв. Таких обіцяли звільнити вже наступного дня, — розповідає чоловік. — Але спочатку фашисти мали пересвідчитися у правдивості відомостей. У вбиральні їх було двоє: стояв кремезний чолов’яга під два метри, а інший сидів поряд і допитував полоненого. Тільки-но зрозумів, що впіймав на брехні, підморгує — і той другий кидає людину в канаву. І все, вода понесла його.

Через 12 днів Василь потрапив на роботу — у кар’єр. Один з військовополонених йому одразу натякнув: носитимеш легке каміння, охорона не те що поб’є, а й вбити може. Терпіти ці моральні й фізичні знущання з кожним днем було все важче і важче. «Самі лише кості», — так описує Василь Єгорович свій тодішній вигляд. Недоїдав, недосипав. Робота — з удосвіта і до заходу сонця. Одного разу хлопець не витримав і вихопив брюквину з вантажівки, яка завозила продукти до табору. Але відчути її солодкий смак так і не вдалося.

— Поліцаї почали мене бити палицями. Побили страшно. Ледь міг ходити. Після цього на роботу хлопці водили мене під руки і цим врятували мені життя. Адже кволих і хворих у Бухенвальді ніхто не тримав, — зауважує Василь Чуприненко. — І мене могли б відправити до крематорію.

Траплялися й інші роботи. Тим паче у Бухенвальді було багато підрозділів, воєн­не виробництво, заводи… Насправді ж, це були ще важчі і ще небезпечніші ви­пробовування.

— Ми розчищали після бомбування Кельн, викопували бомби сповільненої дії, які лежали на глибині 10—12 метрів. Бувало так, що й хлопці вибухали разом з бомбами. Охорона у цей час сиділа метрів за сто, тож їй нічого не загрожувало. …А потім був наліт наших союзників. В’язнів вивезли з табору пароходом по Рейну. Коли ми повернулися, побачили, що територію дуже пошкоджено. І невдовзі нас перевезли у місто Галле, а там і до Франції, у Па-де-кале. Дорогою не годували. Лише згодом дали солоної риби. І була ціла бочка води. Її наливали кожному у мисочку. Та двічі взяти води не дозволялося. Чи то штубендист запам’ятовував в обличчя, чи то по очах розумів, але одразу бив черпаком, — згадує чоловік.

У французькому Гездіні (це теж недалеко від Кельна) Василь з іншими полоненими будував майданчики, з яких потім запускалися відомі ракети ФАУ-1 і ФАУ-2.

— Одного разу, коли вище начальство виїхало з табору, німці вивезли з нього російського генерала. Мабуть, за гроші. А зробили вигляд, ніби йому допомогли це зробити полонені. Нас вишикували на плацу і почали відраховувати по 10. Кожного 11-го виводили. Я теж до них потрапив. Нас повели до стіни. Роздягли догола і змусили так стояти увесь день. Потім, коли все з’ясувалося, нас відпустили. Дали по дві хлібини кожному.

У Гездіні з хлопцем стався й інший незабутній випадок. Під час чергового нальоту американців налякані фашисти ховалися, де бачили, а полонені тим часом змогли втекти. «Стій», — почув Василь у спину французькою. Не помітити хлопця було важко, адже він був у смугастій табірній робі. Його покликав молодий чоловік. На вигляд — француз. У береті. Він повів Василя до себе додому.

— Це був окремий великий будинок, двоповерховий. Вдома чекали дружина і донька років 12. Подружжя одразу почало про щось дуже жваво гомоніти. Роздягли мене — і в баню. Відтоді, як я потрапив у Бухенвальд, це був другий раз, коли я мав змогу помитися. Потім мені винесли сорочку, посадили за стіл. Я не міг повірити, що їстиму нормальну їжу. Від радості розцілував їхню маленьку донечку. А вранці добродій розбудив мене, взяв аркуш і почав малювати. Виявляється, довкола міста були три німецькі зони. Пройдеш першу, потрапиш у другу, з другої — у третю. Якби я хоча б трохи говорив французькою, він був готовий мене прилаштувати в місті. Але ж мови я не знав. Тоді він дав мені хлібину, пачку маргарину, пачку цигарок і сказав: «Повертайся до табору».

Вже невдовзі Василь зміг переконатися, що рішення було правильним. Упродовж дня з тих зон, про які розповідав француз, до табору повертали сотні втікачів. Залишилося четверо. Вони переховувалися до останнього. А коли німці їх знайшли, розстріляли у всіх на очах.

— Людей катували, знущалися і вбити могли лише тому, що ти їм не сподобався. Заводять у маленьке приміщення, зачиняють двері, в яких невеличкий отвір. Через нього з пістолета — у голову.

Василь Чуприненко не зміг забути пекло концтаборів і через 65 років. Інколи усе це й досі сниться. Але те, що так хотів би, та ніколи не зможе забути, чоловік ладен згадувати знову і знову лише з однією метою: аби сучасне покоління дізнавалося від свого сивочолого земляка, що війна — це не лише запах пороху і гуркіт гармат. У війни багато облич: смерть, катування, голод, колючий дріт, пройнятий струмом, вічна розлука і вічні втрати.

— Моя мама теж не сподівалася, що я живий. І коли їй принесли від мене листа, не могла натішитися, — говорить Василь Єгорович. — Вона довго-довго пригортала людей до свого серця, цілувала і не знала, чим їх пригостити…

Тетяна ПІДГОРОДЕЦЬКА.