Унікальне село знаходиться на Цюрупинщині. Ще півстоліття тому на його місці був голий степ. Ніяких комунікацій. Але ті, хто вирішив оселитися у Добросіллі, жодного разу не пошкодували."

Квітучі вишні, яблуні та абрикоси перетворили добросільські вулиці на білосніжні духмяні коридори. Вони і привели нас до порогу сільського клубу — такого ж чепурного, як і все село цієї весняної пори. У його стінах багатолюдно. Кожному з жителів захотілося розповісти про свою малу батьків­щину. Дивлячись на щасливе обличчя дворічної Сабіни, розумієш: для неї Добросілля — це насамперед чудові люди. Тримаючи її маленьке рученя у своїй долоні, вони допомагають крихітці пізнати кожний новий куточок рідного села. До речі, Сабіна — з інтернаціональної родини: мама — україн­ка, тато — азербайджанець. А ось Раїса Кирилівна Велейтєєнко, на відміну від Сабіни, почесний старожил. І Добросілля їй довелося бачити не таким, як зараз.

— Коли відкрили Каховську ГЕС, ми ще жили у Великих Копанях, — згадує Раїса Кирилів­на. — Люди приходять з кіно додому, а їхні хати завалені. Ми не знали, що верхні води піднімаються, а будинки ж раніше без фундаментів будували. Тоді керівництво радгоспу вирішило, що людей треба переселяти на вище місце, і ви­брали місцину, вищу на 17 метрів. Перші новосели за­їхали після жовтневих свят. На той час вже побудували один квартал. Але не було ні води, ні світла. Самі тільки стовпи стояли. Воду возили людям бочкою. Холодно. Зима.

Ось так, наче з чистого аркуша, змушені були починати нове життя десятки сімей з підтоплених місцин. Освоєння нових земель ускладнювалося відсутністю зелених насаджень. Жодного деревця. А тому піщані бурі щоразу засипали подвір’я і будинки до рівня покрівель. Та люди не опускали рук, і розбудова села тривала. Для малечі було зведено дитячий садок. Запрацювала потужна тракторна бригада. А в цей час у Великих Копанях пробили свердловини, поставили насоси і почали відкачувати воду. Рівень грунтових вод знизився, і люди перестали залишати рідні домівки.

— І тоді кинули клич на За­хідну Україну, — продовжує Раїса Кирилівна. — До Добросілля з’їхалися зі Львівщини, Вінниччини, Волині... А націй у нас скільки: українці, росіяни, вірмени, азербайджанці, молдавани. І ми ніколи нікого не ділимо на своїх і чужих.

Ось і директор сільського клубу Фатіма Багнюк — родом з Кавказу, а точніше з Махачкали. На той час це була Дагестанська РСР. Жінка вийшла заміж за українця і переїхала на Львівщину. У Добросілля поїхала з чоловіком на заробітки. Так тут і залишилися.

— Фатімо Салімханівно, а не сумуєте за рідними краями? — запитую.

— Я б туди вже не повернулася. Там зараз війни. А тут (з сяючою посмішкою) — мир, дружба, фестиваль… Тут вся моя родина, а значить, і мій рідний дім.

— А ще, у порівнянні з іншими місцями, тут чудовий клімат, — ділиться враженнями Галина Семчук. — Ось я — з Західної України, буваю там у гостях. Погода часто вогка, і це важко для здоров’я. А в Добросіллі, навіть якщо йде дощ, ніколи немає бруду.

Великокопанівська сільська рада, до якої відноситься Добросілля, на чолі з головою Валентиною Костенко дуже дбає про населений пункт. Сьогодні тут є вся необхідна інфраструктура: чудовий фельдшерський пункт, пошта, магазин. Для школярів районним відділом освіти організовано підвіз автобусом до Великокопанів­ської ЗОШ.

— У роки становлення села тутешнім жителям випало на долю чимало труднощів, — зауважує Валентина Дмитрівна. — Але це їх тільки згуртувало. Село дуже дружне, люди добрі. А ось це географічне та національне розмаїття ще більше культурно й духовно збагатило громаду. Тому ми пишаємося, що наше Добросілля настільки самобутнє. І хочеться, аби таким воно залишалося і через багато років.

Тетяна ПІДГОРОДЕЦЬКА.

Фото автора.