Ірен РОЗДОБУДЬКО: «Нині що не книга — то своєрідний словник нецензурної лексики»

Відома українська письменниця, журналіст, автор двадцяти книг Ірен Роздобудько з презентацією своєї творчості нещодавно вперше у житті завітала до Херсона. Протягом дня вона встигла зустрітися зі студентами Херсонського політехнічного коледжу ОНПУ, читачами обласної бібліотеки для дітей та познайомитися з представниками творчої інтелігенції області. У перерві між зустрічами популярна письменниця приділила час і нашому кореспонденту.tc "Відома українська письменниця, журналіст, автор двадцяти книг Ірен Роздобудько з презентацією своєї творчості нещодавно вперше у житті завітала до Херсона. Протягом дня вона встигла зустрітися зі студентами Херсонського політехнічного коледжу ОНПУ, читачами обласної бібліотеки для дітей та познайомитися з представниками творчої інтелігенції області. У перерві між зустрічами популярна письменниця приділила час і нашому кореспонденту."

— Ваші книги «Гудзик», «Зів’ялі квіти викидають», «Перейти темряву» та решта вже практично стали вітчизняними бестселерами. А з чого все починалося?

— Писати почала ще з дитинства, приблизно з шести років. То була радше «шухлядна» література, яку нікому не показувала. Одного разу прокинулася і зрозуміла, що вмію добре писати… Видавати ж свої книги почала значно пізніше, у 2000 році, після перемоги в літературному конкурсі «Коронація слова». З того часу фактично заявила про себе. Перша серйозна книга називається «Мерці», яку, що­правда, згодом перейменувала на «Пастку для жар-птиці». До речі, за мотивами цієї книги відзняли чотирисерійний художній фільм.

— Ви — автор двох десятків книг. Скажіть, чи можна сьогодні пристойно заробляти власною творчістю?

— Чесно кажучи, думаю, що літературою сьогодні на життя не заробиш. Лише одиниці письменників живуть з гонорарів. Аби за свою працю отримувати пристойні гроші, обов’язково потрібно видаватися за кордоном. Якщо говорити про мене особисто, то, зізнаюсь, література допомагає заробити на хліб. Аби на столі було ще щось — займаюся журналістикою. Це нормально, коли основний вид заробітку — не творчість. Взагалі вважаю, що немає такої професії, як письменник. І не розумію, як на нього можна вчитися в університеті. Ти або пишеш, або ні. Іншого не може бути.

— Деяким сучасним письменникам потрібна повна ізоляція від зовнішнього середовища, цілковита зосередженість. Ірен Роздобудько має якісь особливості творчої роботи?

— Практично жодних. Довгий час писала книги просто на кухні, готуючи їжу. Нині є окрема кімната, але я не можу в ній довго всидіти. Взяла на руки ноутбук і бігаю з ним по всьому помешканню. З точки зору якихось письменницьких примх можна сказати, що я — універсальний автор.

— В одному з інтерв’ю Ви заявили, що еротика може сказати про людину більше, ніж вона б того хотіла. А де справжня межа між витонченою еротикою та відвертою порнографією? Як часто у своїх творах змальовуєте інтимні сцени?

— Безумовно, еротика у сучасній літературі повинна бути. Література — це саме життя. А його уявити без інтиму просто неможливо. Разом з тим я противник порнографії. Сьогодні у творчості молодих письменників все частіше можна зустріти відверто вульгарні епізоди. Хтось вбачає художню майстерність в оригінальному описі статевого акту, та тільки не я.

— Кого Ви читаєте з сучасних українських письменників?

— По діагоналі — всіх. Мені подобається творчість Тані Малярчук та решти молодих, які ось-ось підірвуть літературний простір. Тарас Проха­сько також вражає. Раджу почитати. Здавалося б, візьмеш до рук звичайну книгу, а задоволення від неї отримаєш незабутнє. А взагалі не люблю обговорювати інших.

— Український кінематограф на межі виживання, але разом з тим за Вашими книгами та сценаріями знімають фільми…

— Я нікого не прошу це робити. Але дійсно, фільми потроху знімають… За два роки світ побачили п’ять художніх кінострічок, з яких три — чотирисерійні. Якось так «вистрелило» само собою. Траплялося, режисерам навіть доводилося чекати, доки я допишу сценарії. Думаю, що держава сьогодні просто не зацікавлена у відродженні вітчизняного кінемато­графа. Сучасна література — потік свідомості, гра слів. Режисери говорять, що це важкувато екранізувати. У Роздобудько, говорять, є сюжет, тому й знімають. Але я б з цим посперечалася, бо сюжет для мене ніколи головним не був.

Продюсер, яка потім створила «Гудзик», летіла на Каннський фестиваль. Випадково поруч з нею в літаку сіла одна далеко не бідна жіночка з моєю книгою в руках. Вони познайомилися під час польоту, розговорилися й зійшлися на думці, що було б непогано за мотивами мого роману відзняти художній фільм. Це просто життєвий випадок, за який я вдячна долі. Але, думається, українські фільми повинні з’являтися на світ не тільки у такий спосіб.

— На думку читачів Ваша література справжня, жива, без найменшої фальші. Як вдається цього досягнути?

— Навіть не знаю. Я просто пишу… Можливо, розчарую, але більшість моїх героїв не мають реальних прототипів у житті. Секрет у тому, що я завж­ди намагаюся все написане пропускати через себе. Доки не поставлю себе на місце героя, не розвиватиму сюжету.

— Ви самокритична людина? Наприклад, яка з Ваших авторських книг найбільше не подобається?

— (Посміхається). Мені не соромно навіть за детективи. Але «Ранковий прибиральник…», наприклад, мені ближче до душі. Це роман про нашого співвітчизника, який живе на Мальті. Такий собі український пофігіст. Працює прибиральником у готелі. Поступово він починає думати, чому його та доля мільйонів українців за кордоном розвивається саме так. Нам, українцям, доки не клюне смажений півень, все байдуже.

— Якщо відкинути літературу, про який божевільний вчинок в реальному житті давно мріє Ірен Роздобудько?

— Хочу покататися на слоні. На верблюді скакала, а от зі слонами поки що не щастить. У Херсоні можна знайти слона? Думаю, це було б весело та екстремально. Більш реально, але не менш відчайдушно для мене — навчитися керувати автомобілем. Завдяки заробіткам попередніх років ми з чоловіком придбали машину. В мене навіть є справжнє водійське посвідчення. От тільки не можу змусити себе сісти за кермо і виїхати з гаража. Боюсь інших машин або просто десь заблукати. Звісно, хотілося б зважитися та зрештою навчитися, бо я взагалі люблю вчитися чомусь новому.

— Дякую за розмову.

Спілкувався Вадим ЛУБЧАК.

Фото з домашнього архіву

Ірен Роздобудько.