Вони 10 років не були на Батьківщині. Двоє колишніх си­ріт, яких у шести- та чотирирічному віці усиновила американська родина з Флориди, напередодні новоріччя побували в Херсон­ському дитячому будинку «Теремок». Мама Темі Хез таким чином зробила синам різдвяний подарунок: «Мій обов’язок — показати дітям, де вони колись виховувалися. Хочу, щоб вони доторкнулися до культури, звичаїв українців, адже на свята в дитбудинку завжди багато різноманітних заходів», — пояснює жінка. Перебуваючи в Херсоні, підлітки відвідали новорічні ранки у «Теремку», поспілкувалися з його вихованцями та педагогами. Старший Олександр впізнав навіть ігрові кімнати та вчителя-дефектолога Світлану Головченко, яка займалася з ним у дитинстві.

Їхнє нинішнє життя склалося, немов у казці: люблячі батьки, турботливі старші сестри та брати, радісне життя в їхньому спільному домі, а ще успіхи в школі та у спортивній кар’єрі. Юнаки стали гімнастами, котрі мають уже перші титули та спортивні нагороди. Тож мама Темі пишається своїми хлопчиками і про кожен їхній здобуток по кілька разів на рік в листах писала до України, до дитбудинку, ілюструючи фотографіями з сімейного альбому. Вони навіть зовні та за характером схожі на неї — такі ж відкриті, світлі, життєрадісні та доброзичливі. Подружжю взяти українських діток підказало провидіння. В їхній сім’ї вже було п’ятеро нащадків — двоє старших синів від першого шлюбу чоловіка та троє спільних дівчат. Однак мамі неодмінно хотілося ще мати сина. В «Теремку» вони познайомилися з шестирічним Славою. Хлопчик сам відчув, що подружжя, яке цікавилося дітьми, зовсім не «гості», як їх представляли вихователі, а саме його батьки. Так вони зна­йшли одне одного, і розпочалася тривала процедура всиновлення сироти іноземцями. Коли всі необхідні документи вже були готові на рівні столичних відомств, родині раптом повідомили, що в їхнього Славка, виявляється, є молодший братик, якого якраз перевели до «Теремка» з іншого дитбудинку. На той час хлопчика нові батьки перейменували, адже ім’я важко вимовлялося англійською. Так він став Олександром. І приємно були вражені, коли дізналися, що їх молодшенького, котрого теж вирішили неодмінно всиновити, ніби за іронією долі, теж звати Олександром. Оскільки документи на першу всиновлену дитину вже були оформлені, то молодшого нарекли Андрієм.

Обидва хлопці вважають рік свого всиновлення початком нового життя, оточеного теплом та затишком дорогої їм родини, де вони рідні. Усі семеро дітей чудово уживаються, піклуються одне про одного, а батьки почуваються безмежно щасливими. «Коли я виросту, стану хірургом, — обі­цяє Сашко. — Для цього знадобляться усі мої знання, які я по­стійно збагачую, та сили, які розвиваю. А ще я неодмінно повторю вчинок своєї мами — візьму в свою родину сироту і виховуватиму, як власну дитину. Це буде гідна подяка за те, що мені і брату подарували мої батьки. Ми їх безмежно любимо. Нам цікаво було приїхати в Україну. В майбутньому плануємо це частіше робити, адже це наша Батьківщина. Дуже приємно побачити людей, які про нас піклувалися в сирітському будинку, однак спогади ці не дуже радісні. Вдома ми почуваємося зовсім по-іншому: ми там потрібні, нас люблять, там море друзів і цікавих занять. Риболовля, плавання…».

Випещені з любов’ю Сашко та Андрій під час відвідин дитбудинку прагнули подарувати частинку свого тепла та щастя сиротам. Вони залюбки бавилися з ними, надували разом повітряні кульки (на фото). Незважаючи на мовний бар’єр, спілкуються хлопці виключно англійською, вони очима розуміли одне одного. Час від часу в їхніх поглядах з’являлися сум і співпереживання за малят, яким сьогодні стільки ж, як і їм було 10 років тому. І вони так само, як і брати колись, з надією поглядають на двері: а раптом з’явиться і в них мама…

Олена НЕЧИПУРЕНКО.