• Политика
• Криминал
• Экономика
• Общество
• Спорт
• Культура
• Реклама
• Контакты

«Ми підняли прапор «Нового дня»

Напередодні ювілею нашої газети продовжуємо знайомити читачів з цікавими, творчими, неординарними особистостями, людьми, які протягом півстоліття дарували вам часопис «Ленінський прапор»-«Новий день».

Сьогодні наш гість — випускник школи молодого журналіста при «Ленін­ському прапорі», свідок перейменування та реорганізації газети, колишній відповідальний секретар «Нового дня» Володимир КОСЮК.

 

— Володимире Васильовичу, як Ви познайомилися з «Ленінським прапором»?

 

— Моє знайомство з газетою розпочалося у вересні 1985 року. Тоді, 15-річним хлопчиною, який щойно перейшов до 9-го класу, я вперше завітав на засідання школи молодого журналіста (ШМЖ) при редакції газети «Ленінський прапор». Молодих у школі вчив писати досвідчений журналіст Володимир Ракович. Прийшов випробувати себе в журналістиці чітко за віянням часу — це був початок перебудови, гласності, професія журналіста стала омріяною та престижною. Всі ми тоді зачитувалися «Московскими новостями» та «Огоньком». Вже десь через місяць занять у ШМЖ вийшла моя перша стаття у «Ленінському прапорі». Пригадую, називалася вона «Добридень, тату!». Це була бесіда сина з батьком про тогочасні проблеми Херсонського заводу карданних валів, де він працював.

 

— Як проводилися навчання в ШМЖ і скільки необхідно було часу, аби юний кореспондент став професіоналом?

 

— Заняття проводилися раз на тиждень. У кожного час професійного становлення був різним. Особисто я вже з літа 1986-го працював у «Ленінському прапорі» стажером кореспондента у штаті на ставці. Багато подорожував областю. Писав про студзагони, що працювали на будівництві Каховської зрошувальної системи, комсомольсько-молодіжні екіпажі на жнивах, табори праці та відпочинку, де працювали мої однолітки.

 

— А як же навчання у школі, літня практика?

 

— Звісно, навчання я продовжував. А от від літньої практики мене звільнили. Пригадую, редактор газети Іван Крайній написав клопотання в міський відділ освіти, аби мене звільнили від літнього табору праці й відпочинку: мовляв, нехай влітку хлопчина практикується в газеті. Для 16-річного юнака це було доволі серйозне випробувавання. Ніхто не зважав на вік, доводилося працювати на рівні з професійними журналістами.

 

— Володимире Васильовичу, розкажіть про свої перші кроки в журналістиці. Чим, на Вашу думку, сучасна школа журналістики від­різняється від радянської?

 

— «Молодим у нас всюди дорога» — цей радянський девіз в першу чергу проявлявся не стільки в підтримці молодих, скільки у тому, аби у такий юний вік доручати серйозні, відповідальні завдання і практично з перших кроків перевіряти профпридатність. Щойно прийшовши працювати в радянську журналістику, тебе відразу завантажували серйозними темами. Наприклад, я 16-річним юнаком об’їздив практично всю область, при цьому писав матеріали не про культурні чи спортивні заходи, а про промислове виробництво, сільське господарство, соціальні проб­леми. Зараз молодим журналістам для старту дають зазвичай легкі теми: написати про концерт на день міста чи конкурс художньої самодіяльності.

 

— Як склалася Ваша доля після закінчення школи?

 

— Після першого курсу журфаку Московського університету забрали в армію. Демобілізувався у квітні 1990-го й потрапив у інший світ, іншу країну. Журналістика була на підйомі, з’являлися нові газети. За перо ха­палися теж усі охочі. Це викликало усмішку та здивування. Адже я завжди був прихильником професіоналізму і ставив високі планки й вимоги. В першу чергу для себе. Зіштовхнувся з тим, що важко поєднувати навчання на стаціонарі та роботу в газеті, тому згодом перевівся на заочне і вже повністю віддався практичній роботі.

 

— Як працювалося в непростий та історичний для країни час?

 

— Цікаво. Все відчутнішою ставала свобода слова. Інколи журналісти нею навіть трохи зловживали. Приїхавши писати про брейн-ринг, КВН чи музичний турнір у якийсь із районів області, я завжди знаходив недоліки в роботі керівників райкомів комсомолу. І відверто про це писав.

 

Навесні 1991-го Іван Крайній змінив місце роботи, а редактором «Ленінського прапора» став відповідальний секретар Сергій Марієв. Ось з ним мені працювалося важкувато, насамперед через його надмірну прокомуністичну позицію. Тому 1 серпня 1991 року за власним бажанням змінив місце роботи, ставши чи не останньою жертвою радянської системи (посміхається).

 

А вже 19 серпня був путч та ГКЧП. 24-го Україна оголосила незалежність і заборонила діяльність КПРС в державі. «Ленінський прапор», на жаль, «відзначився» з підтримкою ГКЧП, і постало питання ледь не про закриття газети. Тими днями, здається 30 серпня, відбулося екстрене засідання редколегії. Необхідно було терміново вирішувати: що робити далі, як виживати? На ці збори запросили й мене. Трудовий колектив газети був обурений поспішною лояльністю до ГКЧП. «Ленінський прапор» змінив назву на «Новий день», а в. о. головного редактора з часом стала Ірина Чернова. Пригадую, наскрізною тезою першого номера «Нового дня» було: «Час прапорів і лозунгів минув. Ми втомилися нести ленінський прапор». До кінця 1991 року кожен номер газети підписували до друку від імені всієї редколегії. Думаю, це було правильно, враховуючи політичну невизначеність.

 

На початку 1990-х творцями газети були з десяток професійних журналістів. Мені пощастило працювати разом з Любов’ю Русалкіною, Мариною Гурман, Володимиром Раковичем, Іриною Черновою, Тетяною Скороход, Ольгою Алеферко, Сергієм Косянчуком. Усіх й не перелічиш.

 

— Після прийняття незалежності до газети «Новий день» Ви працювати не пішли?

 

— Ні. У мене була інша робота. А до «Нового дня» я повернувся у скрутний час — 1995 року. Пригадую, був період, коли газета друкувалася на обгорточному папері, журналісти з редакції практично тікали. Затримки зарплати, низькі гонорари, економічна криза середини 1990-х, суцільна неста­біль­ність у країні. Після Ірини Чернової на певний час в. о. головного редактора став Богдан Плекан. Попри недоліки у його керуванні виданням, саме за пана Плекана «Новому дню» вдалося відновити співпрацю з Укрпоштою. Він серйозно займався передплатою, і це почало давати результат: тираж з 10—12 тисяч зріс вдвічі.

 

А вже 22 лютого 1996 року колектив редакції «Нового дня» обрав нового, нині діючого редактора Анатолія Жупину. Разом ми працювали понад 6 років. Весь цей час я був відповідальним секретарем і виконував обов’язки заступника редактора.

 

— Що змінилося в газеті на межі століть?

 

— Безперечно, «Новий день» став чи не найуспішнішою і найпопулярнішою газетою в області. Саме у цей час було піднято загублений у 1991-му прапор нової незалежної газети — прапор «Нового дня». Це відчули і читачі, і політики, і колеги. Авторитет газети дуже зріс.

 

У 1996—1997 роках ми першими на півдні України створили закінчений цикл додрукової підготовки газети на базі найсучаснішої на той час комп’ютерної техніки Apple Macintosh. Розробленою тоді в «НД» моделлю побудови редакції, в центрі якої — сучасний комп’ютерний центр, а вся підготовка матеріалів, фотографій, макетів тощо відбувається виключно в електронному вигляді, користуються нині всі друковані видання Херсонщини.

 

У 1997—1998 роках «Новий день» став піонером створення електронної версії видання, ми запустили перший сайт газети на Херсонщині, у повсякденній роботі почали масово використовувати електронну пошту, інтернет, за рахунок чого значно зросла оперативність інформації.

 

Наприкінці 90-х «НД» видавав два додатки, які були дуже популярними серед читачів: «Клас!» — для підлітків та молоді та «Мої літа» — для людей похилого віку. Це були прообрази сучасних глянцевих журналів. І мені дуже шкода, що наші додатки у такі журнали не переросли. А ще жалкую, що не використали шанс і не створили на базі «Нового дня» справжній медіа-холдинг. Адже були ідеї відкрити однойменну FM-радіостанцію, створити інформаційне інтернет-агентство. Але це скоріше роздуми про те, що краще: синиця в руках чи журавель у небі.

 

— Володимире Васильовичу, а чим займаєтеся сьогодні? Чи слідкуєте за газетою?

 

— Дружби з «Новим днем» не полишав ніколи. Скажу більше: газета для мене — рідна, у редакції я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, тут, так би мовити, відгуляли весілля. І зараз, починаючи з 1996 року, Олена Косюк працює літредактором «НД». Це її перше і єдине місце роботи.

 

Журналістика — це теж мій вибір на все життя. Останніми роками більше приваблює телевізійна. Нині я працюю генеральним директором телеканалу «TВій ПЛЮС». І хто знає, може, ми ще створимо з «Новим днем» якийсь спільний газетно-телевізійний проект.

 

Щиро вітаю редакцію та читачів «НД» з золотим ювілеєм! Завжди пишаюся тим, що частина моєї трудової біографії пов’язана з цією газетою. Вірю, що більше ніколи на її сторінках не з’являться рядки, що журналісти втомилися нести прапор. Адже тепер це прапор «Нового дня» — символ впевненості у майбутньому!

 

Спілкувався Вадим ЛУБЧАК.