• Политика
• Криминал
• Экономика
• Общество
• Спорт
• Культура
• Реклама
• Контакты

Та молодою чується душа

Заслуженому працівнику сільського господарства директорові агрофірми «Мир» Новотроїцького району Івану Івановичу ДОЦЕНКУ сьогодні — 60!

До сонця лине Таврія смаглява,

 Весна ось-ось струмками забринить...

 І знову — в степ, туди, де праця й слава,

Де дорога, мов колос, кожна мить.

 Тут — не земля, тут більше.

 Тут — Вітчизна, 

 Від отчих вікон і до Сиваша...

 Життя іде, бо ж незупинне, звісно,

 Та молодою чується душа!

І хай завжди ця молодість триває,

 Бо ж по життю, як по степах,

ще йти і йти.

 Бо знов весна в свої права вступає

 І кличе в путь. До нової мети!

 

Вельмишановний Іване Івановичу!

 Від усієї душі щиро вітаємо Вас із високоліттям!

 

 

Зичимо козацького здоров’я, невгамовної енергії, довголіття, родинного затишку, спортивного азарту.

 

 

Усі нині сущі і майбутні покоління Горностаївки пам’ятатимуть, хто фактично врятував наше село від руїни, хто у тяжкий час став біля керма сільськогосподарського підприємства «Мир», добровільно відмовившись від посади «государевого ока» — представника Президента в районі. Ваша особиста заслуга в тому, що на Херсонщині постала одна з кращих агрофірм не тільки у степовій Таврії, а й в усій країні.

 

 

За роки Вашого керівництва господарство виростило тільки ранніх зернових 135 тисяч тонн. Для перевезення такої кількості хліба знадобився б не один залізничний состав! Високі врожаї в умовах посушливого степу дають й інші культури.

 

 

Заможне господарство — багате село.

 

 

Ми пишаємося, що у нашій Горностаївці є сучасний футбольний стадіон, якого немає навіть в обласному центрі. Футбольний клуб «Мир», президентом якого Ви є, — один із кращих серед сільських спортивних клубів у нашій державі. 

 

 

Гордимося всім тим, що сьогодні маємо: постійну роботу, пристойні зарплати, соціальні гарантії. І завдячуємо саме Вам, людині рідкісного організаторського таланту, помноженого на велику людську доброту.

 

 

Ми раді з того, що Ваші заслуги, Іване Івановичу, гідно оцінені і на державному рівні. Звання заслуженого пра­цівника сільського господарства України Ви заслужили своєю невтомною працею, здобутками, всім життям.

 

 

Земний уклін вам, Іване Івановичу!

 

 

Колектив агрофірми «Мир».

 

 

 

 

Покликаний Степом

 

 

 

 

«Виручайте, Іване Івановичу!»

 

 

Таких снігів не випадало, вважай, чверть століття. Перше, що впадає у вічі, не ця неозора білизна, а безлюддя. На десятки кілометрів довкола — жодної живої душі! І лише коли злегка вщухла поземка, почали з’являтися поодинокі постаті. Погода погодою, а нічого не поробиш — треба…

 

 

Здавалося, за хвилин десять будемо в Горностаївці, аж ні! Автомобільні колеса, всоте спіткнувшись об снігові перемети, зупинилися. Кілька спроб виштовхати легковика зі снігового полону нічого не дали, тому довелося знову телефонувати Доценкові: «Іване Івановичу, дорогий, виручайте!..».

 

 

Зрештою, виручив син Івана Івановича — теж Іван: пробив у засніжжі своїм всюдихідним «Шевроле-Нивою» колію, по якій ми благополучно проскочили у село.

 

 

Чи не така ж сама ситуація трапилася 1993-го, коли несподівано помер голова то­дішнього колгоспу «Мир» Сергій Доброскок? Без надійного керманича колгоспна машина будь-якої миті могла застрягнути на розбитій «реформами» дорозі. І селяни тоді на своїх зборах попросили Доценка, як оце ми нині: «Виручайте, Іване Івановичу!».

 

 

Не всі, правда, сподівалися, що відгукнеться. Ставили на зборах і таке запитання: «Чого йдеш? Чи надовго?». І, по правді, не всі розуміли Доценків «крок назад». Як-не-як, а на той час він обіймав посаду представника Президента в районі і справлявся зі своїми обов’язками належним чином.

 

 

Після тих зборів з’явився у колгоспі «Мир» новий голова.

 

 

Власне, не будь ініціативи Доценка, то чи й був би у Горностаївці той колгосп.

 

 

— Душа боліла за наші степові села, — згадує Іван Іванович. — Куди голову не поверни, куди не поїдь — руїна на руїні. Наче котком якась страшна машина пройшлася! Не оминула лиха доля й Горностаївку. Сказано: бригадне село. Все менше ставало у ньому хат і гомону люд­ського. Лише у півсотні дворів жевріло життя. У школі теж залишилося з 50 учнів… «Доборолась Україна!..» — як писав Тарас Шевченко.

 

 

Спогади наполегливо перериває «оркестр» мобільного телефону. Співрозмовник бере слухавку і когось намагається переконати: «Ти розумієш, що людям хліб потрібно розвезти! Метрополь, Новодмитрівка, Федорівка… У Ново­дмитрівці людей взагалі замело!».

 

 

— «Кіровця» в оренду просить районне дорожнє управління, — кинув нам.

 

 

Без непотрібної в екстремальній ситуації дипломатії радить: «Підніміться ж ви! І щоб знов не замітало дороги, знайдіть трактори — будь-який Т-150 чи К-700, причепіть стару раму з трактора — і пройдіть обабіч дороги, зробіть колію! І сніг в полях залишиться, і дороги не замете…».

 

 

— А втім, добре, я своїм трактором шлях до райцентру проб’ю. Все зроблю так, як слід, — сказав у трубку по короткій паузі.

 

 

За зовнішнім спокоєм, відчувається, у душі Івана Івановича — океан прихованих емоцій! Але вже через якусь мить океан цей вгамується і розмова про буденність перейде у спогади:

 

 

— Оглядаюсь на пройдений шлях, а наче вчора все було: дитинство, школа, навчання, робота… І наче пройдено багато, і зроблено чимало, а зробити хочеться більше, бо сили, слава Богу, ще є.

 

 

— Степовики ж — народ особливий. Тут слабкодухому нічого робити!

 

 

— Напевне особливий. Але до тяжкої праці я змалечку привчений. І перш, ніж очолювати ра­йонну раду, райвиконком чи бути призначеним на посаду представника Президента, я добряче наковтався і морської води, і пилу, і степового повітря!

 

 

 

 

Полишав, щоб повернутися

 

 

Справді-бо: теплого і хлібного місця ніколи не шукав.

 

 

То — від батька, знаного в усій окрузі бригадира тракторної бригади, і матері, яка все життя працювала у садово-городній бригаді й нікуди за все своє життя не виїздили зі своєї загубленої у просолених степах Присивашшя Федорівки.

 

 

Лише двічі залишав ці степи і найменший, п’ятий у багатодітній родині син Іван. Та й то ненадовго.

 

 

— Після школи вчився у Новій Каховці на електрослюсаря, — згадує Іван Іванович. — А закінчив — повернувся у рідне село, працював електриком і без відриву від виробництва за­кін­чив курси водіїв. А потім — армія. Три роки служив у морських частинах прикордонних військ на Балтиці — на фінсько-норвезькому кордоні.

 

 

— І навіть думки не було пов’язати свою долю з морем?

 

 

— Ні, не було. А от на  всесоюзну ударну будову в Уренгой разом з п’ятьма такими ж відставними морячками мало не потрапив…

 

 

Та вийшло по-іншому: з морського корабля пересів демобілізований матрос Доценко на степовий — разом з братом Колею всі жнива збирав хліб. Важкими видалися ті перші жнива, бо ж тодішні комбайни — не нинішні «лімузини» з електронікою, кондиціонерами, потужностями. Але й гадки не майнуло пошукати хлібів легших. Ця стихія — його!

 

 

Після тих перших жнив запропонували Іванові в колгоспі «Перемога» посаду спортивного інструктора. Погодився.

 

 

— На другий рік — знову на жнива, — світяться вогники згадок в очах співрозмовника. — І нова посада — секретаря комітету комсомолу. В організації — 120 чоловік. Ось так і працював: влітку — на комбайні, решту часу займався комсомольськими і спортивними справами.

 

 

І все йшло, мов комбайн по полю — рівно і результативно. «Тільки ж чи не замало тобі, Іване, профтехосвіти і посвідчення водія?..». Відповів собі ж тим, що вступив на агрофак Херсонського сільськогосподарського інституту. На стаціонар. Та невдовзі перейшов на заочне:

 

 

— Статків на навчання не вистачало, — каже Іван Доценко. — Бо звідки ж ті кошти у небагатої селянської родини?..

 

 

Озброєний знаннями вищої школи, молодий фахівець був агрономом, потім бригадиром комплексної бригади. На це пішла п’ятирічка. А потім покликали в райком партії. Там сказали: «Думаємо направити тебе, Іване, заступником голови колгоспу «Україна» і секретарем парторганізації. То як?».

 

 

— Раз довіряєте, то відмовлятися не буду, — відповів.

 

 

Через два роки — знову «на валізи»: Доценко очолює щойно організований колгосп «40 років Перемоги».

 

 

За роботу і на новому місці взявся так, як звик — з ентузіазмом. Чи багато вдалося? Багато.

 

 

— Побудували дороги, спорудили багато житла, — підсумовує ще один етап трудового шляху Іван Іванович. — Ці дороги і це житло зупинили міграцію населення, все менше землі стало заростати бур’янами.

 

 

Не за красиві промови з трибуни і не за райдужні плани, а за цю конкретику, за обов’язковість і підприємливість, за турботу про людей, зрештою, і обрали голову колгоспу Доценка головою райвиконкому і районної ради. А вже з голови ради і став представником Президента. І потрудився (саме так, потрудився!) на цій посаді два з половиною роки. Пролетіли вони, мов степовий вихор, мов комета, мов один день!

 

 

 

 

Ожила Горностаївка, окрилилася

 

 

Колгоспна Горностаївка, обравши Доценка головою колгоспу, покладала на Івана Івановича великі надії. Були й маловіри: «Не такі господарства на бік лягли, не такі геть захиріли… Он які міцні були «Росія», «Степовий», а які вони зараз?».

 

 

…Степ зустрів доменною температурою. На небі — грізна безхмарність. Посіви горять, втративши надію на дощ. А під зрошенням — лише половина з 4300 гектарів ораниці.

 

 

Та й людям не легше, ніж землі. Житла не вистачає. За хлібом їхати — за десятки кілометрів, зерно молоти — за стільки ж… Сама покинутість і розгубленість. І велика задачка з одним невідомим: «Як бути?».

 

 

Сьогодні це згадується, як недобрий сон: потріскана земля… чорний ворон на придорожній акації… безробітні у пошуках хоч би ко­пійчаних заробітків…

 

 

Зібрав актив і сказав твердо:

 

 

— Якщо впряжемося разом — виживемо…

 

 

Впряглися, і куди й ділася та розгубленість!

 

 

Ожила Горностаївка, окрилилася, бо їй просто пощастило. За кілька років в умовах звісної державної «опіки» (на уряд надійся, а сам не сиди!) колективне сільгосппідприємство «Мир» перетворилося на потужну агрофірму з одно­йменною назвою.

 

 

Немає сенсу деталізувати, як проходила та реорганізація і як відбувався злет. Скажемо тільки одне: здійснювалося це не в тепличних умовах і не за сприяння високих покровителів. Відбувалося всупереч їм!

 

 

— О-о, побігли наші футболісти! — говорить Іван Іванович, — поглянувши з вікна на сільську вулицю. — Скоро сезон. А наш «Мир» вийшов у фінал Кубка ліги, де виступають команди майстрів першої і другої ліг.

 

 

Про розвиток спорту в агрофірмі «Мир» дбають так, як і про хліб насущний. Невипадково суміщає Іван Доценко дві посади — громадську (президент футбольного клубу) і господарську. І про художню самодіяльність у Горностаївці дбають, як про спорт.

 

 

Так звана невиробнича сфера недешево, звісно, коштує: спортивна форма, костюми для аматорів сцени, апаратура, транспортні витрати…

 

 

На цей рахунок у Доценка свої міркування:

 

 

— Треба думати про людей, як думали про це колись, коли скрізь і клуби були, і стадіони. Без цього в українських сіл майбутнього не буде! Село вже й так під зав’язку ковтає і пива, і наркотиків, і чужої шкідливої культури…

 

 

І коли Іван Іванович каже, що за малу бать­ківщину у нього душа болить, то це таки Правда.

 

 

Ех, побільше б таких людей! На президент­ських постах, у парламенті, в уряді… То хіба ж би такими були земля і люди на землі?!

 

 

Цікава цифра. Відколи Іван Доценко очолює «Мир» (а це 17 років), господарство виростило, зібрало і продало, як колись казали — Вітчизні, 136 тисяч тонн тільки ранніх зернових. А ще ж вирощувало і продавало рапс, соняшник, овочі.

 

 

Аби держава створила сприятливі умови для виробництва молока і м’яса, то й тваринництво відродили б — ферми ж не зруйнували. У них нині склади, бо ж треба десь продукцію зберігати, якої  нині в агрофірмі залишилося на 20 мільйонів гривень. Хай полежить, поки не стануть вищі, ніж восени ціни. А там, дивись, може й держава щось із паритетом намислить.

 

 

â â â

 

 

Земля ще холодна — ніяк від зими не оді­йде. Але весна вже розпочала свою розгонисту ходу. Розгонисту, а для заслуженого працівника сільського господарства України Івана Доценка ще й особливу: знатному землеробові тав­рійського краю виповнюється 60. Точніше: ще тільки 60. Бо ж і пороху у порохівницях чимало, і планів, і задумів. Та й, зрештою, хіба є коли думати про те високоліття?

 

 

Попереду — нові дороги. А в дорозі про ювілеї розмірковуєш менш за все.

 

 

Анатолій ЖУПИНА,

 

 

Василь ПІДДУБНЯК.

 

 

Новотроїцький район.