• Политика
• Криминал
• Экономика
• Общество
• Спорт
• Культура
• Реклама
• Контакты

«Іншого життя я просто не знаю...»

У невеликій кімнаті батько шиє чоботи. Навпроти дві маленькі дівчинки — вона і сестричка — пильно стежать за ним, міцно стиснувши в зубах дерев’яні цвяшки...

А ось вони мчать з сестрою на свиноферму, допомагати мамі і татові. Треба встигнути до початку уроків у школі. На годиннику четверта ранку, а дівчатка вже з лопатами пораються біля свиней, чистять, ви­грібають гній...

 

Хутенько впоралися — і до школи. Встигли. На  газетних аркушах поміж друкованих рядків старанно виводять літери. У повоєнні роки зошити були  розкішшю... А он вона жене корову на випас, а он вони з батьком на підробітку — обкидують шубою хати людям. Тато з мамою завжди в роботі. До роботи привчили і дітей... А ось вона вже заміжня. Ніч. Солодко спить її Григорій, а вона дивиться на нього, і сльози від несамовитої любові котяться по щоках. В колисці посапує маленький Вітюша...

 

Ранкову тишу розірвав дзвінок будильника. Сновидіння миттєво зникли. Вона поглянула на годинник. Четверта. Підйом. Треба швидко впоратися по господарству, приготувати дітям і внучатам сніданок. І  на роботу.

 

Скоро 25 років, як Віра Опанасівна Найдьонова керує «Асканійським». Господарство, яке стало взірцевим не тільки в Херсонській області, але й в Україні. Тут найкращі показники в рослинництві, тваринництві. Потужно розвиваються галузі насінництва, молоковиробництва, племінна справа. Не схиляючись, йде директор державного підприємства дослідного господарства  «Асканійське» УААН Віра Найдьонова  по життю з вірністю тому єдиному і коханому — її чоловікові, котрий трагічно загинув, так рано залишивши її з маленьким синочком. Всього півтора року неймовірного кохання виділила їй доля. Цей біль втрати і досі крає серце. Вона живе з відчайдушною любов’ю до свого сина, невістки, онуків, до своєї рідні. Вона  обігріває своїм теплом і турботою всіх, хто працює разом з нею. Вона живе з вірою в Бога і вірою в те, що добро невмируще.  

 

Для мене кожна зустріч з цією незвичайною жінкою, без перебільшення, подія. Саме від таких людей наповнюєшся духовними і душевними силами. Поруч з нею приходить відчуття впевненості і спокою.

 

— Віро Опанасівно, Ваше дитинство пройшло в нелегкі повоєнні роки. Вам не прикро, що змалку довелося тяжко працювати?

 

— Це була дуже гарна школа. Для мене і моєї сестри. Ми всього навчилися. Життя склалося по-різному, але мені ніколи не було легко. Весь час старалася вчитися, вчитися. У 18 ро­ків я вже була начальником відділення зв’язку. В 19 — працювала секретарем, згодом головою виконкому сільської ради. В 33 роки стала керівником підприємства. Найголовніше моє досягнення — це мої діти, онучата. Є прекрасне господарство. Я дуже шаную і люблю своїх людей. Я опі­куюся ними, допомагаю у міру своїх можливостей. Ось зараз — важкий рік. Насіння менше беруть, за молоко платять дешевше. На м’ясо взагалі ціни немає. Особливо на яловичину. Та все одно виживаємо. Люди в нашій Тавричанці вже звикли добре жити. Ставлять євровікна, двері. Якщо купують машину, то тільки нову, в автосалоні. Звісно, ідуть за позичкою. Господарство дає безпроцентну позику на 5 років. А сьогодні позику видав — треба усі податки наперед заплатити. От і зараз ми наперед видали мільйон гривень. І я, наприклад, пишаюся, що у нас є така можливість і, головне, нам Бог допомагає. Чого я так ставлюся до людей? Бо в мене дійсно було важке дитинство. Я сьогодні не розумію тих політиків, які вийшли з села. А може, того вони такі, що все швидко забули? Ви знаєте, от мені, наприклад, дуже імпонує наш міністр і Міністерство аграрної політики. Буває, приїжджає якийсь чиновник високого рангу, дивиться: «Так, — каже, — гарна техніка і корови, і ягнята, і свині». І все. А наш міністр — він це відчуває. Він сам працював бригадиром. Коли приїздить — то в нього завжди очі горять. Дощ періщить, грязюка на фермі — а він іде. Він мені багато допомагав, ще коли був за­ступником міністра, підказував. Бо основна ж моя юність пройшла в сільській раді. Так от, коли він приїжджав, були зауваження — то телята у вас худі, то телиці для спарювання переросли свій вік. Він мені все підказував. Наприклад, сьогодні говорять, що не потрібна ідентифікація, ком­п’ютеризація. А я, навпаки, рада тому, що сьогодні ми знаємо родовід кожної тварини. До п’ятого, а то й до шостого коліна. Ми цього року наближаємося до надою молока у 7 тисяч літрів на корову. Херсонщина таких показників ще ніколи не мала. Торік у нас прибавка молока становила 400 літрів, а все завдяки тому, що  запус­тили комбікормовий завод. Повний раціон, подрібнення і змішування кормів — от ми і отримуємо сьогодні такі результати. Зрозуміло, свою роль тут відіграли і селекція,  і новітні технології і, найголовніше, люди. Сьогодні на нашому підприємстві є дос­лідна станція, свої акредитована і сертифікована лабораторія, сучасний завод із доробки насіння. Таких на Херсонщині ще немає. Та найголов­ніше наше багатство — це люди, які працюють на підприємстві. І я пишаюся тим, що спеціалісти пройшли гарну школу від простих робітників до керівників підрозділів і служб.

 

— Вас всі в селі Тавричанці — від малого до найстаршого — нази­вають по-родинному маманя. Звідки це пішло, і як Ви особисто ставитеся до цього?

 

— Це давня історія. Я тільки стала директором господарства. Якось приходжу вперше на техогляд в гараж. Заходжу, а завгар мене не побачив і питає у людей: «Кажуть, тут маманька була. А де вона?». Виходжу: «Іван Іванович, ну яка я тобі маманька!»

 

— А скільки Вам років на той час було?

 

— Ну близько 34. Відтоді так і прилипло — маманька. І малі, і дорослі: маманька.  Ніхто вже по-іншому й не називає. Вже вся Україна називає маманька. «Їдемо до маманьки!». Ну і слава Богу. Маманька — це ж з любов’ю, з повагою вони до мене ставляться. Ви знаєте, у нас кожна людина від народження під такою пильною увагою! Досить сказати, що кожного місяця ми нашим людям даємо продукцію за низькими цінами. Минулого року пенсіонерам тільки зерна за пільговими цінами продали по півтори тонни кожному. І продукти харчування — і хліб, олію, м’ясо. Для пен­сіонерів є пільги. Головне, що кожного місяця ми ветеранам виробництва доплачуємо до їхньої пенсії по 200 гривень: або грошима, або продукцією. Двічі на тиждень продаємо м’ясо, фарш, забезпечуємо картоплею, борошном.

 

— Важко жінці бути керівником?

 

— Я іншого життя не знаю. Але не хотіла б оцієї долі своєї жіночої усім жінкам. Безперечно, важко. Така доля жінки — випробування на все життя. І я вже пішла б з керівництва, з задоволенням своїми справами домашніми займалася б. Так оця криза...

 

— Ви сильна жінка. А чи бувають моменти відчаю?

 

— Бувають. Ви знаєте, як різко упала ціна на продукцію, а долар підскочив. А ми купили нової техніки через Євролізинг, повинні були за­платити 4 млн. 900 тис., а зараз виходить вдвічі більше. Ось така ціна. Але Господь допомагає, люди працюють, стараються. Звичайно, хвилини відчаю бувають. Але я вам скажу відверто: приходжу додому, а там онуки, сім’я — син Віктор, невістка Лєночка. Вдома я наповнююся іншою енергією. А якщо вдома нікого немає — сідаю в машину, їду на вівцеферму. Там маленькі ягнятка — ходжу, радію. Або ж їду на племзавод. Можу спо­стерігати годинами, як худоба пасе­ться. Отаке  моє заспокоєння.

 

— Як Ви вважаєте, Ваше життя — подвиг?

 

— Та ні, який це подвиг? Просто я роблю свою справу і, думаю, кожен так робить. І коли в мене запитують, чому ж ви донині не Герой України, відповідаю: «Тому, що ніколи і нікому не підспівувала. Я говорю те, за що вболіваю. А вболівала і вболіваю завж­ди за село.

 

Тетяна МИШАНЧУК.

 

 

Віра Опанасівна Найдьонова — заслужений працівник сільського господарства України, почесний професор Херсонського ДАУ, почесний академік УААН,  нагороджена орденами княгині Ольги ІІ та ІІІ ступенів, має почесний титул Української Мадонни і ще безліч відзнак, грамот і подяк, у тому числі церковних. От тільки у держави не знайшлося маленької зірочки за Величний повсякденний труд цієї незвичайної жінки, який інакше, як подвигом, не назвати. Втім, славу героям складає народ. І це — найвища відзнака.